інтимна лірика м вінграновського

доклад Творчість Миколи Вінграновського. Коротка біографічна довідка з життя Миколи Вінграновського. Збірка "Атомні прелюди" як акт поетичного самовираження письменника. Інтимна лірика Миколи Вінграновського. Тема стоїчної витривалості українського народу в повісті "Кінь на вечірній зорі". Нажав на кнопку "Скачать архив", вы скачаете нужный вам файл совершенно быстро. Перед скачиванием данного файла вспомните о тех хороших рефератах, контрольных, курсовых, дипломных работах, статьях и других документах, которые лежат невостребованными в вашем компьютере. Это ваш труд, он должен участвовать в развитии общества и приносить пользу людям. Найдите эти работы и отправьте в базу знаний. Мы и все студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будем вам очень благодарны. Подобные документы. Особливості авторського самовираження відомого українського поета Миколи Вінграновського. Специфіка вираження художньої образності в поезії даного автора. Патріотична лірика, її тональність. Образно-емоційний світ у пейзажних та інтимних творах митця. Образний світ патріотичної лірики Симоненка, особливості поетики Миколи Вінграновського, сонячні мотиви поезії Івана Драча. Розглядаючи характерні ознаки поетичного процесу 60-х років,.Крижанівський писав: "У зв'язку з цим розширилась сфера поетичного." Дослідження постаті М. Вінграновського як шістдесятника, вплив літературного явища на ідейно-естетичні переконання, мотиви його лірики. Визначення стильової манери автора. Вивчення особливостей зображення ліричного героя в поетичних мініатюрах митця. Фантастика як жанр художньої літератури і літературний прийом. Фантастика у творчості Оскара Уайльда. Єдність фантастичного та реального як основа творчості Миколи Гоголя. Порівняльний аналіз фантастичних прийомів у творах Оскара Уайльда та Миколи Гоголя. Нетлінні барви української романтичної поезії. Творчість Петра Петровича Гулак-Артемовського, Миколи Івановича Костомарова, Віктора Миколайовича Забіли, Михайло Миколайовича Петренко. Пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу. Мотиви лірики М. Вінграновського. Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі я досліджувала риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. «Космізм», риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета «Атомні прелюди». Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань. Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятий прелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви». Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомних прелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: «Баба Марта», «Ні жінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія», «Качки летять!

Марієчко, – качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду», «Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло», «Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення. Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основних ключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі – колиски всього людства. Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «В холодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет», «На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори, верлібризація. Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Ти тут! Ти тут!

Кохана, – ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо, літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі. Наука цих віршів – це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі. Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися. Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського. Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!

Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?!

Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті – щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя. «Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига. Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності. Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку. Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні: Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C) «Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», – слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану: Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ. Коли моя рука, то тиха, то лукава, В промінні сну торкнеться губ твоїх І попливе по шиї і, небавом, З плеча на груди, із грудей до ніг. Коли твоя рука, солодка, ніби слава, Червонооким пальчиком майне В лимонній тиші і коли мене У темну глибину поверне темна слада - Країно чорних брів й важких повільних губ, Темнавих губ, що їх не процілуєш, Як тепло ти лежиш! як тепло ти німуєш! І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише, Навпомацки по шепітній воді, І над водою й очеретом тиша Виводить в небо зорі молоді. Там час себе по ниточці тороче, А тут, а тут, де все тривога й щем, Де до душі душа притислася і хоче Іще, іще. але куди ж іще. Лошиця з дикими і гордими ногами, Із ніздрями рожевими на сонці І матово-темнавими вночі, Лошиця із мінливими очима — То чорними, то синіми, то мідними — Під мідним пасмом звітреної гриви, Лошиця із сріблястим животом, Який я обніматиму не скоро, А обніму — забуду світ і сон! Лошиця з табуна цивілізації. Яку я вилучив і гнав через Хрещатик, Летів за нею з мертвою вуздечкою Повз кіностудію і мертвий стадіон, Стьобаючи гарапником жадань, Лошиця із шовковими ключицями, З шовковими пожежними губами. Яку я гнав по шпалах і по тінях, Скажи мені, як далі жить мені. Мій антисвіте з дикими ногами, Із роздівоченими стиглими грудьми І стиглими вигинистими стегнами, Прости мене, помилуй і врятуй!

Мій антисвіте з чорним животом, З чернечо-чорно-чорними губами, Із міріадами незвіданих галактик, Які ховаються в тобі, і клекотять, І рухаються власними законами, Порядками, системами і низками, Як би тебе змінить я не бажав! Неясна ти. Як мій народ, неясна… В ногах твоїх сиджу я, ніби меч. 1964. Не починайся. Ні з очей, ні з губ мені не починайся. В холодній балці сон тече — не снись. Не звись. Не називайся. Труїти душу кожен раз я вже не можу — будь я проклят!

пищать дощі, і води топлять і душу, і терпіння, й час… Степліло подихом легким, степліло в прикрощах минулих тепло заснулої руки, тепло щасливих губ заснулих. Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, - Вони мені одне лиш: ви і ви. Димлять століття, води і народи. Моя ви пам'ять степу-ковили, Зорі небесний голос і свободи. Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш: Як світиться він тепло на світанні. Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній. Чим ти збентежена. Оце я тут живу. Отут я видумав себе й тебе для тебе. Отут я серце винянчив для неба, Не знаючи тоді, що небом назову. Кажу ж, кажу ж у звітреному сні У зимі, в осені, у літі, у весні: Весною, літом, восени, зимою Дві білих пісні рук твоїх зі мною. Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір, Ти — ніч моя. Хоч все на світі — втеча! . І як неймовірно Виросла Дівчина в темно-зеленому платті Любове моя Як би тебе не ганьбили Як би не зменшували тебе З ночі у ніч Ти Рости Починаєш Спочатку. Психологізм у ліриці М. Вінграновського. Поезію. М. Вінграновськсго важко поділити на жанрй громадянської та інтимної лірики, тому що вони тісно взаємопов’язані і взаємозумовлені. Кожна тема, до якої звертається поет, переосмислюється на рівні його душі і лише потім починає своє існування в поетичній формі. Однією з провідних тем в поезії М. Вінграновського є тема особистої відповідальності митця перед народом. Він переконаний, що обов’язок митця – бути совістю й очима своєї Вітчизни. Проблема гуманності людського існування знаходить своє втілення в космізмі поетичного мислення М. Вінграновського, як свідчення його духовного максималізму. Причому звернення до теми космосу ставить зображувані проблеми на глобальніший рівень їх сприйняття. Невід’ємною частиною поезії М. Вінграновського є цикл інтимної лірики, в якому драматичність ліричного «я» виражена найбільше. Інтимна лірика поета чарує нас своєю відвертістю, ніжністю, високою одухотвореністю. Однією з граней поетичної особистості М. Вінграновського є психологізм. Характерною формою вираження його в ліриці є внутрішній монолог. Саме форма внутрішнього монологу дозволяє сприймати поезію М. Вінграновського як відверту сповідь душі, коли автор, ніби сам із собою, на самоті розмірковує, сперечається, чи, взагалі, виражає свій душевний біль. Внутрішній монолог дозволяє поету довіряти читачеві як близькій людині власні переживання і тим самим викликав співперетвання. Останнє ж, будучи співпереживанням духовно високому ліричному «я» поета, духовно збагачує і читача. Психологізм лірики М. Вінграновського приводить до порушення механізму сприйняття, яке досягається незвичайними образами, останні викликають подив, а подив є одним із джерел енергії вірша. Масштабність поетичного мислення М. Вінграновського, його прагнення побачити піщину на тлі всесвіту також виражається в конкретно обумовлених формах психологізму, що дає можливість подати з одного боку проблему гуманізму, а з другого - зобразити небезпечну для людини безодню міщанства. Космізм поетичного мислення М. Вінграновського органічно, психологічно точно виражаючи реальні людські проблеми сучасності, максимально наближує загальнолюдське до серця кожної окремої людини, громадянина нашого суспільства. Психологізм лірики М. Вінграновського виражається в психологічно обумовленій динаміці зміни думок і картин, відповідній до послідовності переживань ліричного «я». Це дозволяє передавати не лише його душевний біль, а й ціле мереживо внутрішніх переживань, викликаних проблемами загальнолюдськими і проблемами, що виникають у духовному житті особистості. Психологізм лірики М. Вінграновського виражається в асоціативності поетичного мислення, яка дозволяє створювати відповідний до внутрішніх переживань ліричного «я» підтекст і прилучав читача до співтворчості з автором, викликаючи в його уяві неповторні образи і почуття, співвідносячи їх із його власним душевним досвідом. Органічна єдність громадських та інтимних почуттів породжує такий психологізм у ліриці М. Вінграновського, який робить в громадській ліриці присутньою інтимну тональність, а інтимна лірика невід’ємна від громадських почуттів. В психологізмі лірики М. Вінграновського відчутна драматичність ліричного «я», яка постав із невідповідності мрій і бажань поета реальним життєвим обставинам, драматично недосяжною тотожні між ідеалом і дійсністю. Лірика М. Вінграновського глибоко народна, національна. Поет осягнув логіку народного світосприйняття, символічність чисел і барв. Душевний стан поета відчутний і в емоційному темпоритмі, який психологічно точно виражається в інтонації. Особливо часто М. Вінграновськнй вдається до прийому інтонаційної градації. Одухотворена поетичною уявою природа, пейзаж стають психологічним фоном до переживань ліричного «я», мають свою символіку і за допомогою постійних асоціацій викликають певний настрій у читача, точніше навіюють його. Експресивність поетичної мови лірики М. Вінграновського обумовлена поєднанням буденно-прозаїчної мови із мовою високо поетичною, володінням високою майстерністю поетичної сугестії. Одним з проявів психологізму є створення кольорової гами, яка виконує сугестивні функції. За допомогою кольорів М. Вінграновський передає найтонші відтінки внутрішніх переживань. Образи-символи М. Вінграновського концентрують у собі багатогранність почуттів ліричного «я» поета. Завдяки психологічно виправданій обумовленості, вони художньо переконливі і збагачують соціально-художній світ сучасника. Глибока поетичність лірики М. Вінграновського робить її невичерпною для аналітичного аналіау, тому ми усвідомлюємо можливе певне огрублення у підході до неповторного світу поета, але разом з тим вважаємо неправомірним залишати цей світ без спроб проникнення в його громадянські й інтимні, сповнені духовної краси глибини. Урок № 51 - Микола Вінграновський. Коротко про поета, прозаїка, кіномитця. Учень О. Довженка. Вселюдські, національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження». Вируюча пристрасть, несподівана асоціативність, буйна фантазія, образна деталь його поезії. Інтимна лірика збірки «Цю жінку я люблю». «У синьому небі я висіяв ліс». Поезія про «вічну», одну-єдину любов, яка перемагає труднощі, долає час і простір. Глибокі любовні переживання ліричного героя, передані образною символікою, символічною кольористикою (синім кольором). Думки й відчуття, навіяні цим віршем Літературне шістдесятництво. Мета (формувати компетентності) : предметні: поглиблення знань про творчість поета, прозаїка, кіномитця, учня О. Довженка, ідейно-стильові особливості його віршів, зокрема збірки інтимної лірики «Цю жінку я люблю»; ключові: уміння вчитися: самоорганізовуватися до навчальної діяльності, самостійно відшукувати потрібну інформацію, висловлювати думки і відчуття, навіяні поезією; загальнокультурну: зв'язно висловлювати судження про вселюдські, національні мотиви лірики поета крізь призму особистого самозосередження ; емоційну: усвідомлювати і відчувати вируючу пристрасть почуттів ліричного героя поета, його фантазію, асоціативність, образність; загальнолюдську: виховання кращих людських якостей, як-от: любов до ближнього, до коханої людини, до життя, співпереживання. Сучасна журналістка Н. Степула так сказала про Миколу Вінграновського: «Микола Вінграновський писав слово «Час» часто з великої літери. Час подарував йому рідкісний шанс лишитися в літературі мольфаром, чаклуном слова. Його поезію і прозу любили і люблять не тільки ровесники, а й молоді. Це ознака справжності». Ім'я Вінграновського називають у контексті шістдесятників. Василь Симоненко, Іван Драч, Євген Гуцало — ровесники або майже його ровесники. Але жодна хвиля все ж не прибила Вінграновського до котрогось однозначного літературного берега. В українській літературі ХХ-ХХІ століть поет і прозаїк Микола Вінграновський стоїть якось осібно. Не осторонь, а саме осібно. Хоч і належить до покоління, яке підносило літературу на новітні висоти Духу. 1-й учасник. Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 року у селі Богополі на Миколаївщині. У1943 р. Вінгранов-ський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив О. Довженко і благословив на долю артиста, кінорежисера й поета. Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко» та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 19891993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада — єдина з тих, що обіймав поет. 2-й учасник. Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка побачила світ під назвою «Атомні прелюди» й стала однією з найголовніших причин полеміки навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі активні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років. Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата». Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінгранов-ського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя. 1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і реальність світу. 3-й учасник. Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. Сюжети прозових творів мають дуже умовну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986) показана героїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка» (1971) відображає моральне становлення особистості дитини. «Сіроманець» (1977) — конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні» (1983) — безпричинність справжньої доброти. У невідому досі художню сполуку поєдналися в його творчості героїчна етика рідного народу і рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо нас. Виходить, саме любов до рідної природи дає натхнення поетам зображувати її так яскраво, по-своєму оригінально. Саме в особливому ставленні до навколишнього світу і полягає неповторність поетичного світу М. Вінграновського. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине з глибини його душі і який настрій його огорне. На відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. 1-й учасник. М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві. Згодом письменник згадуватиме: «Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт. Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу. У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день — і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи. Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець, і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба — скільки з'їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності. Складали ми етюди. Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п'ятірку…» 2-й учасник. Так у 1955 році М. Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п'єс, креслення мізансцен — хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому. А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м'яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім'ї дітей, як називається їхня річка. Вінграновський згадує: «Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонта в Умані» — трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав … беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут». Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента-улюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум'яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко. М. Вінграновський поставив фільм «Дочка Стратіона», «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку», «Тихі береги», «Климко», документальні фільми за власними сценаріями — «Слово про. Малишка», «Щоденник О. Довженка», «Гетьман Сагайдачний», «Первінка»… Постановник десяти художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії «Благовіст», Міжнародної премії Фундації Антоновичів. 1-й учасник. Остання збірка поета — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші 1960-1970-х років та нові поезії, у яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шістдесятництва», але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання… Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», — він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю митця ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного світу любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов язку. Ліричний герой Миколи Вінграновського живе в гармонії з природою, поважає її, захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання. І це глибинне відчуття ріднить його з народною творчістю, герої якої завжди живуть у поєднанні з природою, завжди відчувають себе її часткою. Вірші Миколи Вінграновського насичені усіма кольорами та відтінками. Поет не вдається до кольору тільки для означення певних властивостей предметів. Він прагне за допомогою «фарб» намалювати виразні образи у сприйнятті читача, висловити складні переливи почуттів свого ліричного героя. 2-й у часник. Колір потрібен митцю не лише в описі пейзажних мотивів. За допомогою багатої палітри він фіксує протилежність та взаємопроникнення, протиставлення та єднання глибинної сутності. Ціла райдуга потрібна йому, щоб закарбувати настрій, почуття, емоції — це і чорний, і білий, і голубий, і навіть кровавий: «У чорної райдуги біле тіло І чорні очі, як сто криниць…. І кров голуба — в крові небо сія». І в цій, породженій бурхливою фантазією боротьбі та гармонії кольорів, у вихорі вируючих пристрастей, постає щира душа. Свідченням цього є ще один яскравий вірш митця — «У синьому небі я висіяв ліс» (1965 р.). Цей вірш відкриває збірку «Сто поезій» (1967). Поет уявно висіває на небі ліс «із дубів та беріз» і весняні сни коханої дівчини. Небо, хмари, їх мінливість — це благодатний матеріал для поета. Той хмарний ліс, ті сни, зливаючись, творять образ самої дівчини: «Тебе вони являть і так і замруть». Увесь світ для ліричного героя зігрітий теплом і рисами коханої. Це для нього стає опорою, що полегшує ходу, додає впевненості. Ця поезія є яскравим зразком інтимної і пейзажної лірики. У ній поет відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують на піднесений, пісенний лад. У цьому вірші Вінграновський вдається до словесного мінімалізму (наприклад, у творі присутній лише один колір — синій). Синім у поета є і море, що зливається з небом, і безмежне почуття ліричного героя, що не поступається величі неба й моря. Ідея: Відтворити щирі почуття закоханості, які роблять такі речі, що важко навіть уявити. Уособлює, в деякому сенсі, так звані «жертви», «вчинки», які можна зробити через кохання. Образ ліричного героя уособлює закохану людину і її почуття, які змінюються з плином часу. Ця поезія пронизана відчуттям єднання природи, душі ліричного героя і його коханої. У кольоровій гамі вірша домінує синя барва спокою та надії. Для поетичної системи М. Вінграновського характерне розмаїття тем, мотивів, образів, але всі твори об'єднує надзвичайна щирість, емоційність, задушевність, кожному з віршів притаманне особливе поєднання гармонії і краси. Його ліричний герой промовляє відверто і щиро, від власного імені, беззастережно віддаючи себе і свої почуття на суд читача. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки «Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма почуттів ліричного героя не абстрагована від реалій часу. Вона протікає крізь нього і відбивається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію. У його душі, як і в кожного з нас, постійно проходить боротьба, і це одвічний вселюдський мотив. Любов перемагає, і щоб зрозуміти це, треба серцем доторкнутися до цих поезій. Мотиви лірики Миколи Вінграновського. Особливості авторського самовираження відомого українського поета Миколи Вінграновського. Специфіка вираження художньої образності в поезії даного автора. Патріотична лірика, її тональність. Образно-емоційний світ у пейзажних та інтимних творах митця. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. Микола Вінграновський - поет яскравий і самобутній. Його творчість дає відчути читачеві всю складність духовного світу людини. Митець зміг багато сказати про сенс людського буття, про добро і зло, про життя і смерть, про кохання та ненависть. Він?

перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Будь-яке культурно-історичне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов'язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. Поети-шістдесятники знали, що шлях до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу. Вони продовжили національні традиції не зброєю, а словом. Поняттям «шістдесятництво», як відомо, означають добу всезагального духовного й морального піднесення в країні, викликаного докорінними змінами у внутрішній політиці влади, реальним наслідком яких стало нетривале повернення суспільству ясного бачення загальнолюдських цінностей. Культурний рух шістдесятників охоплював не тільки літераторів. Це був загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі? звільнення від чиновницького диктату. Про це явище можна говорити і як про соціально-психологічний тип свідомості, властивий певній частині суспільства, особливо інтеліґенції. Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввійшли в духовний і культурний простір України. Основним об'єктом творчості молодих поетів була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом?

ідеал борця за те, щоб людство могло жити й розвиватися в атмосфері миру, віри в майбутнє. Своїми творами вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору,?

поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Специфічність поезії шістдесятників яскраво виявляється в характері її суспільної заангажованості. Поети-шістдесятники намагалися повернути поетичному слову його право бути правдивим і моральним, що має докорінно змінити систему світоглядно-естетичних взаємовідносин у системі «митець і дійсність». Українські письменники-шістдесятники - це «опозиційно настроєна національно свідома інтелігенція, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури» [16, 184]. До них належали: Василь Симоненко, Іван Світличний, Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Алла Горська, Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Борис Олійник та інші. У їхній творчості переважає пафос утвердження - людини і людяності, добра й краси, природи й природності в усьому, буття в повноті його виявів. Вони відчули себе вільними й розкутими, переживали спільне, загальне, а то й глобальне, як своє особисте. Однією з специфічних ознак поетичного процесу 60-х років була плідна співтворчість митців різних поколінь - природно й вагомо звучало у властивому для кожного з них стильовому та емоційному ключі. Серед таких національно свідомих українців був і Микола Вінграновський, творчість якого відзначається багатогранністю та багатоаспектністю. Його ім'я уособлює все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до нашого часу. Він прийшов у поезію так, як з'являються великі майстри, знав собі ціну, вартість поетичного слова. Актуальність дослідження полягає в тому, що до сьогодні ще не існує синкретичної праці про унікальну багатогранність лірики поета, а, отже, ми спробували систематизувати відомі літературознавчі дослідження про Миколу Вінграновського, зробити власні висновки про специфіку ліричної настроєвості творів. Практичне значення полягає в тому, що її результати можуть бути використані на уроках української літератури в одинадцятому класі, а також стануть у нагоді студентам-філологам під час підготовки до практичних занять, написання рефератів. Бути Миколою Вінграновським - це означало з честю вийти зі школи Олександра Довженка і залишитися на все життя у ній його вічним «semper tiro», щоб і самому здобути ім'я особистості. Мабуть, під зорею Олександра Довженка у Миколи Вінграновського виробилось його постійне і послідовне спрямування, як висловився Леонід Талалай, «до недосяжного ідеалу… Це і робить його творчість надзвичайно піднесеною і відмінною від приземленої побутової поезії багатьох інших віршувальників. Ніхто із сучасників не говорить сьогодні із такої духовної висоти, як він… Його трон короля поетів поки що непохитний» [28, 50]. Епоха, в якій Микола Вінграновський формував свій світогляд, свої ідеали та естетичні засади, була складною та являла собою невичерпний і драматичний конфлікт між старим і новим, тобто між традиціями соцреалізму та модерно пошуковими віяннями часу. У шістдесяті роки за аналогією до епохи «розстріляного відродження», тобто 20-х - 30-х років, українська література, як і культура в цілому, прагнула європейського ренесансу. Україна читала рідною мовою Війона, Бернса, Превера, Елюара, Апполінера, Лорку, Тувіма, Уїтмена, Верхарна. Це схематичні обриси тієї духовної атмосфери, в якій мав пролунати виразний і неповторний голос Миколи Вінграновського, в якому звучало багатство душі його народу. «Народ, люди, безпосередній культурний і моральний ґрунт», зазначає Іван Дзюба, й творили особу поета. Зупинимося на найважливіших етапах життєвого шляху поета. Він народився 6 листопада 1936 році у надбужанському містечку Первомайськ на Миколаївщині. Цей рік дав українській літературі цілу плеяду видатних творців, яких пізніше назвали поколінням шістдесятників. На їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови, і саме ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії та почуття відповідальності за долю свого народу. У 1943 році Микола Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в Богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 року. Пізніше вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака помітив Олександр Довженко й «коронував» на долю артиста, кінорежисера й поета, за влучним висловом Івана Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу» [14, 6]. Ім'я Миколи Вінграновського тісно пов'язане з Київською кіностудією імені О. Довженка. У 1955 році він - студент акторського відділення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Невдовзі переїжджає до Москви, де вчиться у Всесоюзному державному інституті кінематографії, у студії Довженка. 1961 року повертається з Москви, працює на Київській студії ім. О. Довженка, здобуває визнання як актор і поет. Як режисер Микола Вінграновський поставив на Київській кіностудії чимало художніх і документальних фільмів. Найвідоміші з них: «Ескадра повертає на захід» (1964 рік), «Берег надії» (1967 рік), «Дума про Британку» (1969 рік), «Довженко. Щоденник 1941-1945 роки», «Климко» (1964 рік). Усі його фільми зайняли почесне місце в кінопрокаті, здобули визнання мільйонів глядачів. З якою шанобою і любов'ю він ставиться до Олександра Довженка, можна зрозуміти, перечитавши поетове оповідання «Рік з Довженком». Це спогад-розповідь про знайомство з одним із найбільших у світі авторитетів кіномистецтва, про навчання в нього. Лише через двадцять років після всього, що було, вже ставши відомим письменником, поет наважується написати невеличкий матеріал про свої зустрічі з геніальним митцем. Пізнавши Олександра Довженка ближче, поет має більші підстави, ніж хтось інший, бути ощадним, виваженим у слові. Все, про що б він не згадував, що б не описував, стає розмовою про щось глибоко потаємне, неповторне: «Вранішнє сонце розлилося на стерильній чистоті аудиторії. Всі ждали Довженка. Ждав його і я, забившись у куток під стіною, нагнувши голову, як перед ешафотом. І ось о дев'ятій годині в аудиторію увійшов Довженко зі своїми асистентами. Всі встали. Одним оком з-за спини виглянув і я. Довженко розглядав кожного свого учня окремо … Довженко підійшов до вікна і, ніби охоплюючи щось руками, сказав, що на тому тижні приїхав з України … » [ 6, 2 ] «Доводилося не раз, - писав Олесь Гончар, - зустрічати учнів Олександра Довженка, тих, кому випало щастя бувати на його лекціях у Москві, кому він дарував години своїх розкішних імпровізацій… Великого кіномитця знали як людину бурхливої вдачі, він мав справді розкуту уяву, що єднала сучасне з вічним. Однак у творчому процесі - і це теж було повчальним - він умів дисциплінувати себе, йому притаманні були безжальна вимогливість, гостре чуття міри й смаку, що є свідченням високої естетичної культури» [12, 8]. Осягаючи творчість Миколи Вінграновського, важко абстрагувати її від довженківського світу, від яскравих прикладів творчості великого майстра із його вірністю реальності навіть у найромантичніших творах. Тема народу, Вітчизни, рідної землі, України у митця має багато своїх неповторних модифікацій, художніх рішень, але так само, як і в Олександра Довженка, вона завжди звучить у нього життєствердно. Не можна точно схарактеризувати у словах образність, ритм, інтонаційну структуру поетичного твору, в аналізі все одно щось втрачається, щось не вкладається в рамки понять, бо ж і в дослідженні мусить залишатись відчуття поетичної тайни, того внутрішнього чару слова, що полонить і зачаровує в самому поетичному тексті. Феномен поетичного мислення Миколи Вінграновського в тому ж і полягає, що він концентрує в собі м'якість, витонченість барв і ліній образу, який, скільки не розчленовуй, а суть його не оголюється. Такою ж глибиною відчуття краси, філософічністю думання сповнена і художня образність Олександра Довженка. Перші публікації віршів Миколи Вінграновського з'явились 1957-го року («Дніпро», №2) та 1958-го року («Жовтень», №8), а відтак добірка віршів у «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 року «З книги першої ще не опублікованої». 1962-го року побачила світ збірка «Атомні прелюди». Ця збірка невдовзі стала раритетом. У ній приваблювала свіжість і мужність голосу, багатство виражальних засобів, філософізм, глобальний погляд на світ, пафос утвердження та заперечення. Таку поетову позицію сприймали за суб'єктивну категоричність ліричного героя, який з'явився з метою не менше, як демонструвати себе задля самоутвердження, задля деструкції тодішніх усталених норм. Нікому й на думку не спало, що художнє мислення поета будується на інтуїтивному сприйнятті світу. На цьому й будувалась його естетична система. У поезії молодого Вінграновського, як, врешті, в усій його творчості, домінує серце, настрої душі, найтонші її інтонації, переливи барв, проте вона все ж має ще інший свій простір - простір раціональний, що вимагає зосередженості розуму, жадає сприйняття в інтелектуальному вимірі, та не менше жадає вона зосередженої уваги у світ речей. У тематичних вимірах вона багатопланова. Її культурологія та закорінення у національний ґрунт вибудовуються на виразно індивідуальному сприйнятті духовного світу. Безумовно, це поезія без свідомо запрограмованих формальних пошуків, без видимої спрямованості на зовнішні експерименти, однак вона являє собою довершеність форм. Його вірші не мають словесного декору, як це буває в інших авторів. Добірна, без будь-яких впадань у семантико-етимологічні крайнощі, лексика митця творить свій особливий колорит, у якому багатство проявів життя, багатобарвність і багатозвучність світу. Мова поета справляє враження мінливо-бентежної стихії. Тут є такі слова і такі відтінки, які поезія до нього взагалі не вживала. Ця таємничість буття слова зі вмістом у ньому народних світовідчувань, з багатством уявлень й керує глибинами його лірики. Звідси випливає ще інша якість. Це якість образної палітри Миколи Вінграновського. Особливість його обдарування засвідчує також послідовно-закономірна трансплантація фольклорної атрибутики (символів, алегорій тощо). Микола Вінграновський змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, - а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до «душевного «реалізму». Ці особливості поетики Миколи Вінграновського й увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967 pік). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Митець випробовує місткість форм, однак головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної традиції та живої народномовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»); художній паралелізм («Прилетіли коні - ударили в скроні…»); казкові прийоми ліричної композиції; безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки («На болоті»). Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971 pік). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми - «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…», яка в пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайявата». Епічний розмах, що з'єднує фрагменти світу в концептуально-гармонійну цілісність, дозволяє назвати ці твори малими поемами. Привертають увагу також «дитячі» вірші «Поезій». У них - гармонійність, незасмученість та особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину. У цих віршах висвітлилася природа таланту митця, котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи та краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і дитині. Певна річ, що з роками художній зір поета надзвичайно загострюється. Він прагне зафіксувати в слові найтонші рухи природи й душі, ним керує вимога повноцінного, адекватного перекладання художнього світовідчуття в образ, котрий і є для поета справжньою дійсністю. Після цієї збірки через сім років вийде книжка «На срібнім березі» (1978 рік), і ще через чотири - «Київ» (1982 рік). Найкоротшою буде відстань - два роки - до прекрасної, хоч і мініатюрної за обсягом книжечки «Губами теплими і оком золотим» (1984 рік), «Цю жінку я люблю» (1990 рік), «З обійнятих тобою днів», «Любове, ні! Не прощавай!». Правда, між цими збірками з'являлися й книжки прози та збірки дитячих віршів. Новаторство ніколи не було для нього лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Хочу зауважити, що потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з потреби правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, з розуміння свого творчого обов'язку. За його розумінням, талант - категорія всенародна. Для таланту не існує остаточно опанованої висоти, тільки відчуття потреби подолання нових висот гарантує йому творчий розвиток. Значущість таланту криється в прагненні тієї багатовимірної гармонії, яку творить цілий комплекс різноманітних її складових. Як немає меж досконалості гармонії, так і немає обмежень цих складових. Поезія Миколи Вінграновського напружено зосереджена на вічних питаннях і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати кілька давніших та новіших творів - «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації, людства - і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У поета майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним у душі: розпросторює свою владу на всю духовну сутність людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань. Отже, доречними будуть слова Тараса Салиги, що «неповторна індивідуальність митця мінлива, як живе срібло. Його поезія - це стихія, в якій цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому. Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи не чутно торкалося колись його душі, - все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом - з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу» [25, 124]. Поету доступні найтаємничіші резерви слова. У своїх віршах він використовує такі художні засоби: епітет, метафора, персоніфікація, повтор, паралелізм, тавтологія, синтаксичні конструкції тощо. Незбагненну експресивну силу відкриває він за допомогою тавтології у власне своїх лексичних формах: «Вкраїночко моя», «літатеняточко моє», «по крапельці, по краплі, по мокренькій до маку, до маківоньки, до нас…». Роботі над словом митець надає великого значення. Він веде свою «лексичну політику». Поет з одного слова може створити цілий лексичний ряд («світе, світку, світоненько, світенько»). Це прояв глибокого відчуття внутрішньої смислової динаміки мови. Воно робить слово інтенсивним, розширює його світ. Його поезія поглибила метафоричну основу епітета. Він став асоціативним. Експресивність, образність, багатозначність виступають на перший план: Неологізми-епітети «вечірньосірогусо», «вечірньосірогусто» тому й стали такими картинними, відчутними, що поет зумів кожному з них надати особливого значення. Вони містять у собі три смислових плани: часу, кольору і об'єкта (вечір - сірий - гуси). Комусь іншому треба було б написати кілька рядків, щоб намалювати саме ось такий мальовничий та емоційно виразний пейзаж. Микола Вінграновський це зробив по-своєму. Утворив складну лексичну сполуку і досягнув справжнього художнього ефекту. Слово засвітилося, заграло своїм чаром, своєю красою. Характерно, що особливо важливу функцію відіграє в нього фонетика. Вслухаймось: «вечірньосірогусо», «сивоснива сосна», «чорнолапо», «дитинно-сіро глянула весна» тощо. Якщо б поетові не вдалось досягти такої чистої звукової мелодики, то й таких епітетів просто би не було. Вони засновуються на евфонічності, яка дозволяє йому зводити в один центр часом, здавалось би, випадкові лексеми, і ось, будучи зведеними, вони здатні будити нові емоції. Він також використовує епітет. Це, звичайно, йде від народнопоетичного способу мислення. Епітет завжди був одним із найголовніших тропів, врешті, звідси й постійні епітети. Еволюція метафоризування епітета теж починається у фольклорі. Цей процес продовжується. У поетиці митця динаміка розвитку виражальних функцій епітета особливо помітна. Він у нього незвичайно навантажений: Процитовано весь вірш. Він складається лише з однієї строфи, але вся вона насичена епітетами. Кожен із них має свою художню функцію. Навіть словосполучення «червоний светр», що на перший погляд є звичайним означенням, а не художнім тропом, що в саме цій фразі являє силует жінки. «Лимонний вітер» - знову ж таки те, що повинно домалювати цей образ. Це мова уявлень, асоціацій - і є в ній своя умовна конкретність, у кожному разі тут є своя художня логіка. Так народжується у поета теплий, інтимний спогад - вірш особливої культури почуттів. Мотивування епітета в образній фактурі вірша Миколи Вінграновського може мати й іншу основу. Саме за допомогою епітета поет одухотворює природу. Він має свій спосіб її оживлення, свої фарби для її живописання, свій погляд на неї: Епітети Миколи Вінграновського можна укласти в окремі групи. Першу з них становитимуть ті, що виникають на предметній основі («під рябими кущами вухатими», «зіходить ніч на витешений сад», «кого мені в розхристаному полі»), інші - взаємодіють з абстрактними поняттями («моя тривога кароока», «гінка тремтінь у промені дощу»). Метафоричність епітета Миколи Вінграновського завжди послідовна. Те, що він об'єднує, здавалось би, нез'єднувані слова, теж випливає із народнообразних уявлень. Скажімо, «білий цвіт» - це звичайний якісний прикметник з іменником або ж в іншому випадку «білий» можемо назвати постійним епітетом. Та «білий цвіт поколінь» - це вже те, що має метафоричне значення. Це гранично простий і водночас максимально багатозначний образ, зміст якого розкривається у контексті: Слова «вишневі», «білий цвіт» у цій поетовій медитативній елегії мають оціночні означення такого емоційного чару, якого поет, очевидно, не сягнув би при використанні інших слів. Епітет митця дуже часто важко відчленувати від метафори. Скажімо, виділити у фразі «білий цвіт поколінь» «чистий» епітет можна тільки умовно. У нечленованій фразі діють ті ж самі асоціативні закономірності, що й у метафорі. Але ж вважати словосполучення «білий цвіт поколінь» знову ж таки «чистою» метафорою не варто, бо тут все-таки домінує те, що не виділяє предмет з-поміж інших предметів. Тут лише два слова виступають в ролі епітета: «білий» і «холодний», але якщо їх у тексті не буде, тоді не буде даного пейзажу, зимового колориту, психологізму, що є у вірші. Метафора «лягла зима» вимагає саме цих слів. І якщо одне із них стоїть у двох різних формах («холодними», «холодні»), у цьому ні стилістичних, ні версифікаційних похибок немає. «Холодні землі» і «холодними вустами» - два епітети з одним і тим же словом виконують дуже різні смислові функції. Епітет у Миколи Вінграновського починається з особливого тембру його звучання. Взагалі, кожне нове явище в поезії найперше позначається на інтонаційності вірша. А ось надзвичайно яскравий приклад того, як поет інтонаційно настроює нас на сприйняття тієї картини, суть якої розкривається за допомогою розмаїтих епітетів: У строфі домінують вирази, насичені епітетною метафоричністю. Це типово його - Миколи Вінграновського - спосіб «декорування» тканини твору художніми означеннями, які є рушіями розвитку ліричної концепції вірша: «На міднім небі вечір почорнів», «Під темним летом темних кажанів», «Високий воїне з мозольними руками», «Як чорнобривий шлях у срібному вікні» тощо. Його улюблений художній прийом - повтори. Часто вони стають головними елементами в композиційній побудові вірша або задають тон у подальшому розгортанні думки: Поет вдається до кольору не лише, як до означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів, висловити у «кольорових словах» своє ліричне ставлення до природи: «Синіє осені приліт» - це вже те, що поет побачив не очима. Це те, що він відчув, пережив і чим настроює на роздум про часову плинність. Колір у нього позначає, насамперед, контрастні моменти в розвитку сюжету. Наприклад, «На чорне впало біле», «Сто чорних димарів на Батьківщині, Сто світлих гімнів рідної землі». Уже з цих рядків видно, що колір потрібний Миколі Вінграновському не тільки для малювання пейзажів. Кольором фіксується гама чуттів, настроїв, емоцій. Колір у нього - це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей та явищ, зіткнення яких породжує якусь нову якість, що так багато значить для ідеї вірша. Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольорів. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, він звертається до тонів і півтонів цих кольорів. Колористика - це випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Глибин ліричного переживання, глибин психологізму, драматизму митець досягає завдяки своєму вмінню сполучати контрастні кольори. До того ж колір завжди несе в нього певну соціальну функцію, має символічне значення, бо за ним стоять певні асоціації, думки, традиції, моральні норми. За колористичною гамою стоять свої неповторні мотиви. У симфонії їх барв легко відчути симфонію ідейних смислів. Залежно від стану душі поета у вірші озивається відповідна кольорова барва: Отже, поезія Миколи Вінграновського дуже насичена тропами, які емоційно та змістовно увиразнюють художнє слово митця. Вони надають його віршам нові лінії зв'язків між уявою та реальністю об'єктивного буття. Також він використовує найрізноманітніші гами кольорів, які мають велике естетичне значення, передають певний смисл, допомагають зануритися в найпотаємніші куточки людської душі, несуть певне символічне значення тощо. За допомогою кольору він намагається зобразити зміни почуттів, які домінують у душі ліричного героя. Одна з ознак душевної структури Миколи Вінграновського - його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в його поетичному стилі. Колись Олександр Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда - українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось із цих якостей відчувається в підґрунті поезії Миколи Вінграновського, і це певною мірою ріднить її з довженківським духом. У мові про свій народ поет має щось таке, що йде від Тараса Шевченка. В. Моренець пише: «У його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримно тяжіє. Це - народ, нація, Україна. Україна в усій складності її історичної долі - це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше. Це щось більше, це те, чим живе його душа» [18, 12]. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, дружина, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось - всі і все, кому й чому він звіряється в любові, - все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього - в усьому житті. Це і всеприсутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання. Багато хто з нас не звертає уваги на багатство і незвичність поетичної мови. У нас поширене спрощене ставлення до мови. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу - сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви тощо. От таким чарівником слова є Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, легким і перевтільним, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайливості слова - воно в нього буває грізне, суворе, і завжди ненапружено точне: Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі: Отже, тема народу, Батьківщини, рідної землі, України у митця має багато неповторних модифікацій, художніх рішень, але вона завжди звучить життєствердно. Не можна точно оформити у словах образність, ритм, інтонаційну структуру поетичного твору, при аналізі все одно щось губиться, щось не вкладається в рамки понять, бо ж і в дослідженні мусить залишатись відчуття поетичної таїни, того внутрішнього чару слова, що полонить і заворожує в самому поетичному тексті. Феномен поетичного мислення Миколи Вінграновського в тому й полягає, що він концентрує в собі м'якість, витонченість барв і ліній образу, який, скільки не розчленовуй, а суть його не оголюється. Значну роль відіграє у Миколи Вінграновського інтимна лірика. Інтимна лірика - це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати - образи, в яких також втілюються найсвітліші поетові почування. Інтимна лірика автора возвеличує, підносить людину, а не тільки фіксує її настрої. Адже за своєю суттю лірика - це відтворення реального світу, життя через «я». А в житті людина, звісно, прагне вдосконалення, саморозвитку. Інтимні струни підносять з глибин людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Характерно, що драматизм почуттів у поета не обов'язково будується на внутрішньому конфлікті. Тут є й інші рушії: «Кого я так люблю?

Люблю тільки тебе. Рука моя в твоїй руці співає. 1 погляд твій в моїй душі цвіте Тим цвітом, імені якому ще не знаю» [8, 348 ]. Цей мотив звучить і в багатьох інших віршах. Вони сприймаються, насамперед, як вияв щасливих людських почувань, за якими стоїть цілісна система морально-етичних принципів, виявляють ліричного героя як особистість у високому почуттєвому стані, де любов виступає гуманізуючою духовною силою, далекою від егоїстичних пристрастей тощо. Рух і розвиток художньої думки в інтимних віршах поета виявляє причинну залежність між людиною і світом. Те, що автор вкладає в уста ліричного «я», не обмежується адекватністю почуттів однієї особи, а доносить далеко ширші почуття - загальнолюдські. Для Миколи Вінграновського важливо побачити в багатоманітті цього загальнолюдського щось своє, особливе, неповторне. Інтимний вірш у поета - це, в першу чергу, свято душі, драма серця, апофеоз настрою в медитативних інтонаціях: Не тільки цей вірш, а й всі інші інтимні твори поета так чи інакше виходять за рамки особистого світу. За кожним з них - широкий простір, вир людського життя, з усією діалектикою його суперечностей, з його красою. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається в ньому. Інтимна та пейзажна лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Кохана, - ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо…», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках - усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі. Поет осмислює любов у трьох основних вимірах: суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця), суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу, до людини), у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту, основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життєспраглих сил. У поезії Миколи Вінграновського - дивовижна щільність кадрів, граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще - відчуття якоїсь абсолютної свободи, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах - навіть спланованості лірики. Його лірика нічого нікому не нав'язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися. Домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського - оптимістичність та емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини: Настрій ліричного героя емоційно-піднесений і водночас заспокійливо-елегійний. Він проймається тією великою любов'ю до природи, котрою переповнена його душа: «Микола Вінграновський постійно апелює до природи. Природа у нього - це вічна матерія, її рух, оновленість, зміннність людини; це інтуіція її контекстів з навколішньою дійсністю, потреба спілкування, зі світом» - говорить Тарас Салига [26, 118]. Природа завжди довершена, а людина - її вінець. Ліричний герой митця захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання: Микола Вінграновський по-своєму підходить до сучасних проблем пейзажної лірики. Він не апелює до гострих тем, не акцентує на них, не ставить їх на передній план. Найчастіше він навіть не згадує про них. Поет спілкується з природою по-своєму. Вона присутня в ньому, як внутрішнє виповнення душі. Те, що митець відкриває в природі, те, що він у ній бачить і чує, буяє живим почуттям її зв'язку з людиною. Цим самим він підносить все те високе, благородне, ніжне і чисте, що існує в людині, що робить її духовною. Адже в його очах природа - це основа основ суті людини. З втратою любові до рідної землі втрачається і щось людське в людині. Взагалі у поета немає пейзажу поза людиною. Він для нього - рух, діалектика життя, людські передчуття, пізнання таємниць світу, образний вияв філософських концепцій. Природа у нього - це істинність естетична, це віра у вічне, а в результаті - віра в людину, що живе в оточенні краси - у світі природи - і сама стає красивою у всіх своїх діяннях. Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв'язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя: Ця самотність проникає у тканину вірша. Часто в тексті немає безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, проймається ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного: Поезія «Сміятись Вам, мовчати Вами» - це сповідь ліричного героя коханій незнайомці. Цей вірш дуже нагадує любовне послання чи лист. Ліричний герой сидить десь за столиком у своєму кабінеті, чи за чашкою кави і уявляє собі «солодку, юну тінь» коханої, яка «падає на лист, на сніг, на квіт, на тіні, у шелест і не шелестінь». Це найпрекрасніша з усіх тіней, бо найкрасивішою є жінка ліричного героя. Він подумки фантазує, вигадує, думками він торкається й інтимного: У збірці «Цю жінку я люблю…» присутній між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. У кількох поезіях ідеться про плинність часу, зміну картин життя: Образ коней символічний. Це наче літа ліричного героя, що біжать і не вертають, а споминами вдаряють то «в скроні», залишаючи на них сиву паморозь, то «в серце», приносячи нові болі і тривоги, то «в долю», викривляючи, спотворюючи її… У поезії «Елегія» ліричний герой прагне переконати кохану, що ще є час кохати і бути коханим. Але вона чомусь поспішає, виглядає «іншого літа», хоча він запевняє: Одцвітає і опадає цвіт липи - минають роки ліричного героя. Але він - великий оптиміст. І «біля неба гріється зоря» - залишається надія у душі палко закоханого ліричного героя. З розглянутого можна зробити такі висновки, що інтимна лірика митця возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі його вірші так чи інакше виходять за рамки особистого світу. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію. У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза - це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Микола Вінграновський?

один із найвидатніших поетів шістдесятих років, який намагався повернути поетичному слову право бути правдивим, почутим і моральним. Творча спадщина його багата, надзвичайно різноманітна і займає належне місце в українському літературному процесі ХХ ст. Серед інших поетів його лірика вирізняється глибокою і філософською думкою, жанровим розмаїттям, вишуканістю образу тощо. Він протягом усього життя у своїх віршах звертався до образу Дніпра, до Батьківщини, до українського народу, до його традицій та фольклору. Також його цікавила людина, її сутність. У своїй ліриці поет возвеличує щирі людські почуття. Краса рідного краю живила талант митця, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні почуття. Його поезія захоплює прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси природи. Він говорить про Батьківщину з великою щирістю та любов'ю. Вона для нього?

в усьому житті. Це і всеприсутність образу України, і почуття відповідальності за український народ. Стихійна сила його творчості не навіяна чужиною, а виросла з рідного українського ґрунту і тісно пов'язана з українською національною традицією і поетичною минувшиною України. Його романтичне світосприйняття, щедро наповнене народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Для досягнення емоційності поет використовує різноманітні художні засоби, колористику, які змістовно та емоційно увиразнюють поетичне слово митця. Одним із основних художніх прийомів, які найчастіше використовує Микола Вінграновський, є повтори. Вони стають головними елементами в композиційній побудові вірша або задають тон у подальшому розгортанні думки. У його поезії пейзаж існує у тісних зв'язках з людиною. Він для нього - рух, діалектика життя, людські передчуття, пізнання таємниць світу, образний вияв філософських концепцій. Природа у нього - це істинність естетична, це віра у вічне, а в результаті - віра в людину, що живе в оточенні краси - у світі природи. Роботі над словом митець завжди надає великого значення. Він створює цілі лексичні ряди, використовує авторські неологізми тощо. Його поезія насичена тавтологією, епітетами, метафорами, повторами. Вони емоційно підсилюють його поезію, роблять її надзвичайною. Шедеври інтимної та пейзажної лірики Миколи Вінграновського виявляють всю глибину почуттів і багатство особистісних переживань митця, філософського усвідомлення. Його поезія оспівує ніжне, чисте і вірне людське кохання, красу рідної природи. Вона чарує щирістю та романтичною схвильованістю почуттів, простотою та ясністю вислову, легкістю й музичністю вірша. Митець у творах осмислює любов у трьох основних вимірах: суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця), суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу, до людини), у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту, основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життєспраглих сил. Таким чином, у ході написання курсової роботи було визначено тематичний діапазон лірики поета, художні засоби, яку роль вони виконують, з'ясовано основні мотиви творчості митця. З вище сказаного можна зробити висновки, що поезія Миколи Вінграновського надзвичайно емоційна, багатопланова, глибока за своїм змістом та образним розмаїттям. 2. Артюх Н. Почути весняний грім (Система уроків за творчістю Миколи Вінграновського) // Українська мова та література в середніх школах, ліцеях, гімназіях, колегіумах. - 2006.? №2. -. 6 - 10. 12. Гончар О. Від Сосниці до планети // Довженко і світ: Творчість О.П. Довженка у контексті світової культури -.: Радянський письменник, 1984. - 222. Мотиви лірики М. Вінграновського. Дослідження постаті М. Вінграновського як шістдесятника, вплив літературного явища на ідейно-естетичні переконання, мотиви його лірики. Визначення стильової манери автора. Вивчення особливостей зображення ліричного героя в поетичних мініатюрах митця. Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже. Актуальність дослідження : Стаття присвячена дослідженню мотивів лірики відомого українського поета доби «шістдесятництва» - Миколи Вінграновського. Актуальність полягає в тому, що ця тема не розглядалася раніше в літературному процесі змістовно. Також Микола Вінграновський наш земляк, він з Миколаївської області. Та дуже прикро, що саме цього поета ми не вивчаємо у шкільній програмі. Адже поезія Вінграновського розкриває важливі питання нашої доби. У поетичному космосі українського шістдесятництва постать Миколи Вінграновського досі зберігає чар загадковості - попри те навіть, що писати про цього митця мали за честь кращі українські літературознавці: Т. Салига, І. Дзюба, Л. Талай,. Кіт, О. Сизоненко, Л. Тарнашинська та ін. Метою нашої статті є дослідження мотивів лірики Миколи Вінграновського. З'ясувати наскільки широка палітра лірики поета. Прослідкувати стильову манеру автора, дослідити динаміку почуттів ліричного героя поезій, розкрити особливості і закономірності побудови його творів. Поставлена мета передбачає виконання таких завдань : Характер поставлених завдань визначив методи дослідження, основою дослідження мотивів лірики стали емпіричні та теоретичні методи дослідницької роботи. Теоретичний: критичний аналіз, узагальнення систематизація на основі першоджерел. Вивчивши це питання з теоретичної точки зору, я планую відкрити ще одну сторону знань, про глибину поетичного обдарування визначного українського поета. Моєю гіпотезою є припущення, що на мотиви лірики вплинула доба шістдесятництва. З практичної сторони дослідження, я маю намір все ж таки довести правильність своєї гіпотези або спростувати її. Одним із найяскравіших явищ в нашій літературі - поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пиcав прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна?

Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся… Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше - Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів… Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині - через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим - до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу…Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, - і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».18 липня - «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча. 17 вересня - «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо. Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978).А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка - «Губами теплими і оком золотим». Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза. Остання ж збірка - «Цю жінку я люблю» (1990) - містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60-70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості - із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання. У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. Є. Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-психологічний, переворот, що настав: «…люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїна в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники - ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу - інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» - митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої». Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди». Це був таки справді - вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій - від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського,. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси - на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них. Малишко… Поставивши за мету дослідити мотиви лірики М.Вінграновського, ми спробували з'ясувати, який вплив на формування особистості письменника мало явище шістдесятництва, як воно відобразилося в поезії, створеній поетом. Незаперечним є спостереження: розмаїтий, різножанровий талант, як правило не прагне кількості - його веде творчим шляхом тільки прагнення самовираження у різних формах, нездоланне бажання відчути й здолати опір різного мовлення матеріалу, різної словесно жанрової фактури. Класичний сонет, сонет-балада, елегія, медитація, романс, станси, японське хоку, верлібр, вірші написані гекзаметром, античним елегійним дистихом - все це М. Вінграновський.У 1983 році в Едмонтоні вийшла збірка Яра Славутича «Живі смолоскипи». Живими смолоскипами автор називає багатьох політичних діячів і літераторів -. Чорновола, Л. Лук'яненка,. Мороза, М. Руденка,. Стуса, І. Світличного,. Симоненка, М.Вінграновський. Саме вони й чимало інших діячів української літератури та культури ввійшли в історію під назвою шістдесятників. Формування і розвиток шістдесятництва як творчої сили відбувалося у складних умовах. Вже в першій половині 50-их років було видно, що остання хвиля сталінського терору не зламала хребта українській нації. Хрущовська відлига розкрила широкі потенційні можливості України. «Прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим - ХХ з'їзд партії, що ознаменував появу чогось нового не тільки в політичному житті країни, але й в свідомості народу. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрашній день» І. Дзюба. У 1965 році І. Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: «Бувають епохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, належить наша епоха…». Культурницький рух шістдесятників не був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був і загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі - звільнення від чиновницького диктату. Що стосується української поезії, то в її лави прийшло могутнє молоде поповнення -. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський,. Симоненко. Непідробна громадська напруга, високий художній рівень творів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникли з полиць книгарень. Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, культури, історії. Недовгим було, згадує М.Вінграновський, «наше поетичне щастя. Тодішні літературні тарбозаври…. не дрімали, і вони почали наш погром і розгром» М.Вінграновський. Основним об'єктом творчості молодих поетів, які голосно заявили про себе на початку 60-х років, була людина на складних перехрестах історії, основним ідеалом - ідеал борця за те, що людство могло жити й розвиватися на всій планеті в атмосфері миру, віри в майбутнє, щоб досягнення розуму й були поставлені на благо, а не на шкоду людині. Микола Вінграновський - перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його - багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі я досліджувала риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. «Космізм», риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета «Атомні прелюди». Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті - життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань. Людина у М.Вінграновського - відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту - існування життя взагалі. І одночасно людина - це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятий прелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви». Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомних прелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: «Баба Марта», «Ні жінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія», «Качки летять!

Марієчко, - качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ - Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду», «Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло», «Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення. Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основних ключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі - колиски всього людства. Міфологізм - характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «В холодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет», «На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поет нерозривно пов'язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори, верлібризація. Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, я один», «Кохана, - ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо, літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» і змушує звернути на себе увагу. В її рядках - усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі. Наука цих віршів - це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі. Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав'язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися. Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського. Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!

Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті - щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку - переходом із ночі любощів у день, у будень життя. «Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», - говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига. Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності. Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», - він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку. Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні: Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C) «Микола Вінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел. Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитою цифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», - слушно зауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану: Рядки збірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттів свого ліричного героя. Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями - вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї. Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поет фіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій, колір у нього - це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Як бачимо, поезія Миколи Вінграновського теж має кольористичній палітри з'єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет йде до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й буде гармонія думки, ідеї. «Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика - це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча» Вірші Миколи Вінграновського, особливо в зіставленні з віршами поетів, що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч Борис Олійник), мають цілком виразкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії. Ліричний герой «підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають «гірчичне світло», якщо кінець літа, то: Любовна лірика - це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати - образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданок E) Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв'язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя: Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного: Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли в'юнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям: Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається: Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи - нереальні; це все - абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи. Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша - наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей: У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввірвались у духовний і культурний простір України. Своєю творчістю вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була брутально перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору, - поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Ліричний герой шістдесятників, позбавлений плакатності та невизначеного «ми», промовляв до читача відверто і щиро, від власного імені. Він, герой, жив і творив, не озираючись на упереджених критиків і заздрісних недоброзичливців, плекаючи лише, як писала Ліна Костенко, «цензора в собі». Він беззастережно віддав на суд читачів свої почуття й самого себе, свій усесвіт, у якому злиті в неподільне ціле суспільне й особисте, національна самосвідомість і людська гідність, любов до Батьківщини й до жінки. Саме в інтимній ліриці одного з найяскравіших шістдесятників - Миколи Вінграновського - усі ці поняття виявляються повновартісно й багатогранно. Про кохання М.Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики М.Вінграновського 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш як тридцятилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов. Вінграновський-поет у ній несподіваний і впізнаваний, традиційно-класичний і сміливо-новаторський. Здається, що течія його поезії плине між двох берегів: по один бік - ідея пошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простота вірша, висока культура образу, по другий - чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний дух неспокою. Тож любовна тема у книжці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій. Різним постає ліричний герой, що у своїй любові то падає вниз, то здіймається до небес. Уже в одному з ранніх віршів 1957 року «Ну, не мовчи ж…» поет накреслив своєрідний «портрет» власної лірики - поєднання теми почуттів («В які молитви, у які корани Молитися, вітри, щоб вивчитись кохать?») із темою шляхетності духу - людської гідності, громадянської честі, любові до Вітчизни. Справжньою М.Вінграновський вважав поезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості. І справді, ковтком чистої води для спраглого сприймаються одкровення інтимної лірики М.Вінграновського. Пара фраз із шедевру українського «поетичного кіно» «Криниця для спраглих» виникає відразу: читач «вдивляється» в сюжети віршів, як у розкадрований на окремі епізоди фільм; «помічає» несподівані образи, вихоплені особливим авторським поглядом, ніби камерою оператора, з потоку буденності; відкриває «другий план», захований у глибину твору; насолоджується радістю першовідкривача, який дешифрує простий тільки на перший погляд текст. М.Вінграновський щасливо уник небезпеки крайнощів - він не покрив сентиментально-нудотним глянцем образ Любові, як і не дозволив собі цинічного чи бодай зверхнього погляду на почуття, широкі й безкінечні, як дорога, на якій поет почуває себе вічним мандрівником: «І я іду дорогою Любові, І вічно не пройду її ніяк…» Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами. Так, Стендаль у психологічному есе «Про кохання» не тільки проголошував це почуття одним із найважливіших у житті людини, а й проаналізував виникнення й розвиток цієї пристрасті, здійснив спробу класифікації її різновидів. У любовній ліриці М.Вінграновського так само ретельно й відверто аналізується кохання, постає його цілісний образ. На відміну від французького письменника, що видокремлював «пристрасть-кохання», «пристрасть-честолюбність», «пристрасть-потяг» і «фізичну пристрасть», М.Вінграновський подав набагато ширшу типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки. Поет простежив різний «вік» кохання. Так, зародження почуттів називається «передчуттям любові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Передчуттям любові і добра»). А у вірші «Ще молодесенька» очікування кохання втілено у зворушливому образі антропоморфізованого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові». Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості. На його думку, людина, що не вміє кохати і не цінує почуттів інших, - убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, що надихає і відроджує, що може врятувати людське серце від зубожіння. Адже «Любов - не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха і незбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе…», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас». Привертають увагу слова доки твоя воля, що створюють своєрідну молитовну інтонацію, надаючи образу любові сакрального значення. Сприйняття кохання як святого переживання в поезії М.Вінграновського відбите неодноразово. Так, лише до істинного, справжнього почуття, вважає ліричний герой, можуть бути звернені слова молитви. Святість кохання передається поетом через такі характеристики, як «вічне», «безкінечне», «неосягнене». Для ліричного героя кохання безкінечне, як світ: «Не спитаю цей світ, не спитаю, де кінець і початок його, бо кохання - нема йому краю…». Навіть страждання не змусять відмовитися від щастя кохати: «Що варте ще одне страждання до всіх вминулених страждань. І вічне, вічне поспішання, На свято серця і жадань» («Мій Києве, гайда до неї»). Так він долучається до вічності, наближується до Всевишнього. У ліриці М.Вінграновського досить часто звучить мотив кохання як боротьби: «І знов несу в твоєму слові, Як світле сниво, як плавбу, Як рух тієї ще любові, Що визнає лиш боротьбу»; «Тебе любити - не збагнути, Прощанням щастя доганять…»; «Люблю тебе. Боюсь тебе» («Я скучив по тобі, де небо молоде»). У поезії «Ще під інеєм човен лежав без весла» ліричний герой просить любов «Не минайся», а в іншій наказує: «Не починайся. Ні з очей, Ні з губ мені не починайся. В Холодній Балці сон тече - Не снись. Не звись. Не називайся». У складній діалектиці щастя нещастя, любові/ненависті поет убачав рух самого людського існування й космічного буття. Біографії відомих жінок стають для М.Вінграновського дороговказом у пошуках ідеалу. Так, символом відданості для поета стала Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка: «Всі Ваші дні, як птахів перелеття, Лягли за велетнем в суворості доріг. Тягар трудів, тягар його безсмертя, Як щастя знак, на ваші плечі ліг» («Юлії Іполитівні Солнцевій»). Він схилився в пошані перед жінкою, називаючи її героїчною, за важкий і радісний хрест самопожертви - життя з геніальною людиною. «В стражданні Ви пішли його шляхами», стверджував митець, такі жінки народили в ньому дивовижні почуття: «Мене осяяння сповняє перед Вами». Лексема осяяння має особливе функціональне навантаження в поезії М.Вінграновського. Якщо в названому вірші осяяння асоціюється з пієтетом, захопленням, то в іншій поезії - «Осяяння» - виступає джерелом високого мистецтва. Вірш побудований як розповідь про екскурсію музеєм, зі стін якого дивляться картини Рафаеля, Мікеланджело, Джорджоне, Тіціана. Саме в залах цього музею і відбулася зустріч із тією єдиною, що «любила, проклинала і любила». Поет щасливий, що може на Землі «Творити світ для згоди і любові, Що всі століття, пройдені людьми, /Віддать я в змозі за єдину мить, Тобі присвячену, тобою осіянну!» Для М. Вінграновського, як свого часу й для Артюра Рембо, мотив осяяння пов'язаний з усвідомленням певної істини. Витвори мистецтва для українського поета - свідчення любові, що надала сенсу існуванню їх авторам, наповнивши повнозвуччям: «Ван Гог… Рембрандт і Гойя… Рафаель… Безсмертні келихи людського повнозвуччя, осяяння безсмертні океани…» Щоб передати стан емоційного спустошення ліричного героя, М.Вінграновський знову вдався до філігранного малюнка тривірша: «У хаті холодно. Твоїх духів лиш запах./ Серед подвір'я на сухій акації Одружується шпак». Поєднанням різних за своєю природою, але зі спільною семантикою вираження некомфортності буття образів («холодно», «суха акація», «лиш запах» парфумів) поет створив щемне відчуття самотності. Антиномічна пара «повнота - порожнеча» доповнюється своєрідним виміром «глибоко - мілко». Умирає кохання, і митець засвідчив: «Оце глибоко. А це ось мілко поміж нас». У вірші-спогаді «Уже тоді, оповесні» тема розлуки поглиблюється мотивом передбачення драматичної розв'язки. Ліричний герой заздалегідь угадував ті беззаперечні знаки, що знаменують згасання любові, бачив її печальне обличчя: «Уже тоді прощання полохливе /Носив я в серці - ношу кам'яну. Мені вже бачились підбиті горем очі, І повні вуха сліз на вицвілій подушці, І губ краї, опущені в печаль…» Поет обіграв відомий вислів «Час - найкращий лікар», сподіваючись, що згодом «все забудеться, пригоїться, примре, А час і простір зроблять своє діло…» Але минули роки, а почуття провини не полишає: «Та ось вже стільки літ. За мною тінь твоя марою ходить. І золоті слова любові дорогої. Мені звучать на спечених устах…» Утрата повнозвучності всесвіту позначається і на його кольористиці. Розлука знебарвлює світ: «А ти заплакала й пішла. І чорним цвітом підійшла…» («Я тій сльозі сказав: не йди»); або «Минулося. І вже не треба. Воно минуло, не болить. Над білим полем біле небо. В гнізді сорочім сніг сидить» («Минулося. І вже не треба»). Особлива сторінка любовної лірики М.Вінграновського - тема запізнілого кохання, коли «осінь зійшла на плечі» і «коли стало любити важче /І солодше любити знов». Важко назвати іншого поета, у якого б ця тема звучала так зворушливо і драматично. У любовній ліриці українського поета осінь - один із найвживаніших образів-символів. Народжений восени, М.Вінграновський - дитя осені, тому по-особливому тонко побачив її красу і зрозумів її світлу печаль. У вірші «Моя осінь» повільному й невідворотному завмиранню природи протиставляється пристрасть кохання: «Подовшали тривоги і листи, Ліси на глину, на пісок опали. Лиш ти одна, мені одна лиш ти Мій палиш сон і душу мою палиш». За традицією класиків, у М.Вінграновського мотиви природи переплетені з любовними й філософськими. Для нього осіння пора як зрілість природи, почуттів й особистості - декорація, на тлі якої гостро відчувається «проминальність» (за Б.-І. Антоничем) людського життя. Тому зазвичай образ осені в його поезії пов'язується з мотивом дороги, а кохання постає в несподіваних «обличчях» то лелеки («Цю любов-лелеку. Не радістю вкриваю, а плачем»), то човна («У білій лодії тоді ми пливемо. По водах любощів між берегами ночі»), а то шляху («Збився з ніг золотий поріг, біля тебенько, коло тебе») чи стежки («Ви, як стежка, кохана. Лине сон мій по вашій стежині»), які об'єднує семантика руху. Нерідко в його творах традиційні осінні пейзажі («Прощалось літо. Тьмянів лист»; «Пахне звечора небо осінніми птицями»; «Вже ночі під листопадом ночують»; «Гайда, мій Києве-листопад…»; «В гірчичнім світлі днів осінніх», «Стоїть голубою Журбою. Осінь морська голуба», «Та вітер зі степу несе у лиман. Осіннє насіння акацій» та ін.) межують з оригінальними поетичними знахідками, у яких епітет осінній несе різне емоційно-змістове навантаження: то відтворює «реакцію» природи на поетичні одкровення автора («І на слова мої дивилася вода. Кленовими осінніми очима»), то виступає означенням вікової зрілості («Осінь, ви і осінній я…»), а то холодності, байдужості коханої («Осінніми імлистими устами. Не бий, не ріж, не дорізай мене»). А в поезії «Прощалось літо. Тьмянів лист» М.Вінграновський віртуозно обіграв прихід осені, не називаючи його: «І синє літо на гачки. Вже зачиняло двері». Загалом природа в інтимній ліриці митця відіграє особливу роль. Пантеїстичне світовідчуття автора втілюється в одухотворенні всього живого - дерев, квітів, води, у тісному взаємозв'язку з яким він проживає кожну мить: «Ти, сивий лісе в сутіні прозорій, і ви, гаї в зелених льолях літ, нічого так не треба, як в підзор'ї мені ваш голос чуть і стежить ваш політ» («Ти, сивий лісе в сутіні прозорій»). Образи природи перетворюються в М.Вінграновського на ще один вимір людських сутностей: «І сивіє життя, як поле ковилове», «І місяць під водою, неначе совість плаче під вікном…» («За літом літо…»). Для ліричного героя любов до природи така ж інтимна, як і кохання. Так, запрошення в сад звучить як освідчення: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, де на колінах яблуні спить вітер…» А в іншій поезії вже сама кохана порівнюється із садом: «Вона була задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мов сад. Вона була мов сад і мов не сад» (цікаво, що на подібну метафору натрапляємо і в ліриці Вільяма Шекспіра: «Ти - наче сад прекрасний, чарівний, з ним інші в порівняння не ідуть»). У вірші-зверненні «Саду» М.Вінграновський створив надзвичайно місткий і символічний образ саду, який «зелені руки, повні білоквіту, на теплу ніч розкинув…» В уяві читача мимоволі виникає трирівневий асоціативний ряд: сад у рідному селі («Люблю сердечну землю під тобою, лопати схилені на стовбури твої, і сизий гній люблю під лободою, і білих сіл замислені гаї…»), світовий сад, у якому серед дерев-держав - Україна («Схилилась Україна недаремно. Чоластими плодами в мої дні»), Едемський сад із деревом пізнання («Люблю тебе, глибокий саде мій! Люблю плодів нестигливе гойдання, легку печальність і ясне чекання твоїх думок зелених в вітровій»). Природа - повноправний учасник великої містерії кохання. Вона народжується, квітне і вмирає разом із любов'ю, щоразу відроджуючись для нових почуттів. Образ природи зникає, коли зникає кохання: «Де рука твоя, де рука моя - Не живе там ніч золота» («Ходить ніч твоя»). Природа в інтимній ліриці М.Вінграновського - це і світ, який оберігає кохання від вульгарної буденщини, лицемірства, і світ, у який ліричний герой кличе свою кохану: «Прибудьмо з Києва на дині і на сливи, на світ святий, на серце і чоло…» Там він знайде спокій і душевну рівновагу: «Поїду з Києва. Важке, підтале серце на води і на зорі понесу…» Для героя поезії М.Вінграновського комфорт, зручності, побутовий затишок - поняття третьорядні. Він готовий, за гораціанською формулою, «задовольнятися малим», тільки б знати, що кохана поруч. Вірш «Півпуда бринзи і корзина перцю» у традиціях буколічної поезії зображує просте, невибагливе життя «під тихий крок зорі, під води призаснулі». Вимогливий лише у своєму бажанні кохати й бути коханим, ліричний герой мріє про ідилію «раю в курені»: «Ми станемо тут жити і любити, під темним летом темних кажанів тут будем колисати свої діти й варить їм сірий дощик в казані». Щоправда, властивого поезії сентименталізму різкого протиставлення міста - села, цивілізації - природи в ліриці М.Вінграновського немає. Любовні сюжети його творів досить часто розгортаються і на урбаністичному тлі Києва, Львова, Ленінграда… У віршах «Романс», «Ти схожа. Дві краплі води», «Над Чернівцями вороняччя», «Мій Києве, гайда до неї», «Повернення до Львова» та інших його урбаністика, як свого часу й поезія П. Филиповича, за спостереженням Н. Костенко, постає у «класичній оболонці, іноді у формі міського класичного романсу із характерною для цього жанру інтимно-романтичною стилістикою» 2. Місто, як і степ, і лиман доповнюють авторську модель світу, яку важко уявити однобокою, нецілісною. У М.Вінграновського вміло використані найбуденніші міські «декорації» як привід для несподіваних спостережень за людськими почуттями, а художнім порівнянням у зображенні коханої і власних переживань нерідко служить буденна побутова картинка. Так, у вірші «Прощалось літо. Тьмянів лист» звичайна, на перший погляд, історія про недільний похід батька із сином у зоопарк перетворюється на драматичний етюд - зразок інтимної поезії високого звучання. Настрій героя суголосний з настроєм природи, що стоїть на порозі осені: «Щось біло ткали павучки на жовтому папері, і синє літо на гачки вже зачиняло двері»; перегукується із печаллю звірів, що замкнені в різних клітках: «Тремтіли в пуми дві сльози останніми сльозами», «Й сховавшись в лапи, лев ридав під шурхотіння гуми». І в їхніх стражданнях ліричний герой бачить власну драму: «В прощанні літа син дививсь на лева і на мене» і «Ті дві сльози, ті дві грози у пуми, як у мами». Можливо, ця поезія - спроба відтворити ідею парадоксальності шлюбу: комфортну несвободу, немов у зоопарку, і водночас непереможне бажання єдності істот, що належать різним, як лев і пума, світам. У своїй інтертекстуальній стратегії поет пішов шляхом глибинної багатозначності образів, створенням другого і нерідко третього смислового ряду. У віршах М.Вінграновського за образом Жінки завжди стоїть образ України. Цю властивість його поезії і - ширше - усіх поетів-шістдесятників завважила О. Пахльовська в дослідженні «Українські шістдесятники; філософія бунту», наголошуючи, що вони створили «генетичний код нової України», сублімувавши «автентичні риси елітарної та евроцентричної природи модерної української культури» 3. М.Вінграновський став одним із творців цього коду, запропонувавши як складову свою формулу, яка ґрунтується не тільки на філософії бунту, а й філософії любові. Україну, як і кохану, він ладен боронити від усіх, заховавши не лише «за серце своє, що у грудях гуде», а й «серед неба у Бога» («Я б тебе заховав за коня чи могилу»). Образ України в інтимній ліриці М.Вінграновського, хоча й «захований» за образом Коханої, зітканий зі звуків, кольорів, запахів, позначений топосами (Київ, Канів, Львів, Ніжин, Полтава, Обухів, Чернівці, Холодна Балка), іменами (Шевченко, Наливайко, Остряниця), архетипними образами (могили, степ, Дніпро, яничари). На думку митця, у любові до України, як і в любові до жінки, висвічується людська сутність, здатність віддати себе всього, тому і співіснують ці любові в бутті ліричного героя в одному вимірі: «Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблю твої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ» («Не чіпай наші сиві минулі тривоги»). Поетові однаково болить і доля України, й убогість обділених любов'ю людських душ. Тож особливістю інтимної лірики М.Вінграновського виступає, безперечно, абсолютне злиття теми власне любовної і патріотичної, своєрідне перетікання в межах одного вірша пристрасного освідчення Жінці в щире зізнання в любові рідній землі. Характерний у цьому сенсі вірш «У ніч кам'яну, коли темно воді і дорозі». В образі кам'яної ночі світ постає складним і суперечливим: «коли темно траві і нічого не видно мені», «коли проклятий раб в мені голову зводить», «коли люблять не спать яничари». Прочитується своєрідна рецепція відомого 66 сонета. Шекспіра, в якому також ідеться про катастрофічний стан світу. Однак якщо у вірші англійського поета герой згоджується стерпіти це в ім'я кохання - «Втомився жити. У ніщо б пішов. Та як лишу саму мою любов?», то ліричний герой М.Вінграновського шукає сили в любові до Батьківщини, заклинаючи: «Будь при мені, будь навіки мені при мені». Ці ж слова адресовані й коханню, яке сприймається таким органічним і невіддільним від свого існування, як і любов до України. Їхня єдність - це єдність духу і тіла, розуму і серця, почуття і обов'язку. Однин із найцікавіших, на нашу думку, творів М.Вінграновського, в якому висловлена авторська філософія кохання, - вірш «Ми підійшли до скирти, і впізнала…». Спочатку розкривається тема стосунків між чоловіком і жінкою, але у класичному любовному трикутнику досить несподівані персонажі - він, вона і… скирта. Скирта, ніби любляча жінка після тривалої розлуки, біжить назустріч своєму коханому: «Ми підійшли до скирти, і впізнала Мене відразу скирта молода, І вже на груди кинулася скирта, Солом'яними стиглими руками Мене всього зненацька обпекла». Але коханий не сам. З ним не просто інша жінка, вона - суперниця й чужинка: «із мовою нерідною для скирти, З великими, як зненависть, очима, В яких любов гойдалася моя…» Навіть сам ліричний герой усвідомлює, що ця жінка - лише дзеркало його власного кохання, в якому парадоксально поєдналися любов і ненависть, але ж вона жива, із плоті і крові, не те, що скирта… Але скирта - рідна по духу й безмежно любляча - не вступає у двобій із суперницею, де нагородою для переможниці стане чоловік. Відступивши, як Мавка під натиском вічних «килин», вона жертовно підставляє свої «плечі» коханому: «За руки взявшись пружно і святково, Ми вилізли на скирту золоту». А жінка-спокусниця, смакуючи близький тріумф, кидає виклик закоханому чоловікові: «Мені сказала жінка на вітрах, Щоб скочив я із скирти золотої На обережну листопадну ніч». У цьому контексті образ скирти, можливо, перетворюється в М.Вінграновського на своєрідну міфологему чи навіть філософему, що поєднує такі характеристики, як «рідне», «те, що захищає», «те, що приймає тебе таким, яким ти є». Отже, поет долучається до витворення ще одного концепту, який поряд із традиційними, починаючи з поезії Тараса Шевченка, образами Дніпра, козацьких могил, калини, верби ідентифікує Україну. Завдяки такому ідейно-емоційному навантаженню образу скирти сюжет розгортається у площині більшого масштабу: власне любовний конфлікт переростає в конфлікт вічного і тимчасового, обов'язку і пристрасті, ліричний герой опиняється перед вибором: «І я на край вже зсунувся поволі». Та раптом стається диво - скирта піднімає коханого над буденністю, відриває від привабливої спокуси віддатися чуттєвим радощам життя: «Як раптом скирта почала рости, Здіймаючи мене понад степами Над селами, гаями уночі, Вже хмари омивають мої плечі, Уже в самому небі я стою, Уже по груди в небі, вже по пояс…» І знову змінюється (і в буквальному значенні, і в алегоричному) масштаб авторського узагальнення, сягаючи висот понять «народ» і «людство»: «Вже Україну видно мені всю, І світ, і Всесвіт, повний таємниці, І все благословенне у житті /З відкритими обіймами чекає, Щоб скочив я до нього унизу!. І скочив я…» Вибір зроблено. Кохання, що підносить над суєтою, вказує шлях до удосконалення особистості й водночас перетворюється на спосіб пізнання світу. Схоже, що М.Вінграновський продовжує незримий діалог з читачем, розпочатий ще Данте в «Новому житті», проголошуючи, що лише той, хто вміє по-справжньому кохати, може побачити і зрозуміти справжнє, заради чого варто жити. На відміну від поезії інших шістдесятників, інтимна лірика М.Вінграновського не позначена такою кількістю «озвучених» образів і мотивів світової літератури, що дало б підстави говорити про її, сказати б, екстравертну інтертекстуальну стратегію. Проте її входження в парадигму світової любовної лірики безперечне. Високим ступенем сповідальності, місткістю образів лірика М. Вінграновського органічно вписується у світову традицію любовної поезії, перетворючись в єдиний символічний вірш, у якому звучать теми й настрої, що здобули статус вічних. У його творах легко віднайти перегуки з мотивами поезії не лише Данте й Шекспіра. М. Вінграновський у своїй інтимній ліриці піднявся на такий рівень, за яким - геніальна простота, що не потребує маркерів освіченості й ерудиції. Та все ж, як нам здається, особливо виразні в інтимній поезії М. Вінграновського традиції петраркізму. Слід «школи Петрарки» помітний на різних рівнях тексту. Це й багатогранний образ кохання в М.Вінграновського, як свого часу в Петрарки, й ідеальний платонізм, і чуттєвість, і роздум над незбагненною складністю внутрішніх порухів людської душі. Як і у великого попередника, нерідко у віршах поета є звертання до жінки на «Ви»: «Дружиною мені приснились ви Ми з вами ідемо, побравшися за руки», «Ходімте в сад, Я покажу вам сад», «Сміятись вам, мовчати вами, Вашим ім'ям сповнять гортань…», «Мені приснились ми… Схвильовано і тихо Ми ідемо по губи у Дніпрі, І погляд ваш мені любов'ю диха», «Любити вас - любити знадність, Любити вас - любить для вас, Любити вас - любити радість В червнево-вересневий час». Виразні перегуки з традиціями любовної лірики Петрарки можна простежити й на жанровому рівні. Це використання сонетної форми («Ранковий сонет», «Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади», «Боюсь поворухнутись… тишина…», «Сонет»), опрацювання жанру елегії («Літа жадань, літа сум'ять і знади!», «Серпнева елегія», «Зіходить ніч на витишений сад…», «Відпахла липа, білим цвітом злита…»). Варто зазначити, що традиційні для елегії роздуми над прожитим, поєднання сумних і радісних інтонацій загалом властиві інтимній ліриці М.Вінграновського.


інтимна лірика м вінграновського

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

знайомства з жінками ковель

могильные порно сайты знакомств украины

госпожа трансексуалка ищет раба интим фото